Ідея цієї новорічної подорожі, що здається стала вже традицією, визрівала в наших головах місяців зо два. Основна проблема була з вибором місця катання, Пам‘ятаючи минулий рік, коли снігу на свята не було майже ніде, хотілося якось перестрахуватися від цього, крім того не хотілося стояти в чергах по 3 години, тому варіанти Славське, Пилипець-Подобовець відпали одразу. Драгобрат був дуже дорогим на свята в плані проживання, і от на початку грудня за пивом  визрів план їхати в Яблуницю з варіантами кататися як в самій Яблуниці, так і в Буковелі. Згадуючи Яблуницю на Новий Рік 2 роки тому, чудову колибу з живою музикою, вид на Говерлу та багато іншого, ми почали втілювати цю ідею в життя. Благо контакти в нас були і ми, хоча і не без проблем, забронювали 12 місць в готелі „бабки ін да Яблуниця”. Ціни трохе приголомшували, але ми сподівалися що сервіс за 2 роки все таки покращився, забігаючи на перед скажу - „фіг там”. Але менше з тим.   1-го січня ми щасливі запхалися в потяг 43 до Франківська. Дорога туди не запам‘яталася нічим, рубали салати та поправлялися пивом після чудової зустрічі нового року. Знову як і попередні 2 роки снігу протягом дороги майже не було і це не додавало оптимізму. Хоча, згідно звісткам з фронту, в Яблуниці сніг є і народ на лижах таки возиться. Лише потім ми збагнули, що народ возиться навіть по бетону з каміннями, але то було потім. Минулого року ми пили за сніг бо його не було і він таки пішов, цього року на Новий Рік він був, ми за нього не пили і він не пішов, більше того можливо його не буде весь січень. Висновок: за сніг пити треба завжди. 2-го вранці ми у Франківську зафрахтували бусик на 14 осіб і досить швидко дісталися Яблуниці. В селі за 2 роки нічого не змінилося, лише поставили пам‘ятник ратраку на центральному бугелі, ну і весь стаф постарів на 2 роки. Умови як і 2 роки тому – літній домік з піччю, „удобства надворі”, суїцідальний струмок з крижаною водою, що замерз за два дні до від‘їзду. Карочє спальник став мені як ніяк у нагоді. За всю цю красу ми платили по 30 грн за „койко-мєсто”. 2 роки тому такий жах коштував 15. Інфляція? Інша частина нашої компанії поселилася по 100 грн з носа з удобствами, але в них був інший нюанс – господиня не готувала їжу. Я взагалі не міг представити як такє можливо. Більш того вона не спромоглася влаштувати це де інде і хлопцям приходилося харчуватися з нами. Тема харчування в Яблуниці  дуже цікава сама по собі, воно подорожчало і погіршало одночасно, ще й пайка зменшилася. Наша господиня годувала нас чимось невнятним, без м‘яса і дуже мало і ми платили їй 25 грн за дворазове харчування. І як вона в нас питала: „це правда, що борщ в Буковелі коштує 24 грн?”. Колиба була далеко і поїсти там було теж непросто, не смачно і не дешево тож вибору особливо не було. Отже все це диво обходилося нам 55 грн на добу, минулого року я жив в Подобовці за 50 з душем і пречудовою їжею. Не знаю чому але Яблуниця за 2 роки перетворилася на якесь жлобське село, все що мені там подобалося щезло, все що не подобалося – залишилося. Крим вид збоку, а я то думав що народ на західній Україні більш культурний, після революції – це моє друге розчарування.

Перший день ми вирішили розім‘ятися в Яблуниці, знову порадувала ціна – 5 грн за підйом, 250м перепаду 800м траса 1-2 хв вниз. Чому 5? – тому що в Буковелі 14. Добре хоч були абонементи, за 80 грн ми стали власниками права підійматися на центральному бугелі скільки нам заманеться. Абонемент ми традиційно відкатали 2 рази зробивши по 30-40 спусків. Вцілому відкриття сезону вдалося, траса була досить в пристойному стані –легка відлига і ще вдосталь снігу. Не знаю чому, але в Яблуниці бугри якось не сильно утворюються, можливо схил досить похилий, але в цілому якість схилу була як в Пилипці минулого року, хоча там його рівняли щовечора.

Ми повечеряли в нашої господині, щось з грибами і дуже мало, пані певно не розуміє, що то є день поганяти на лижах, тож напівголодні після „вечері” ми пішли інспектувати колибу, про яку в нас залишилися такі файні спогади. Зайшли, попросили меню, нам сказали що вони нікого вже не обслуговують, я трошки пріфігєл, „як так у вас же 100 душ народу в колибі сидить”. З боями ми зайняли вільний столик, зібрали всі вільні лавки і облаштувалися. Нам хотілося їсти, і пити. Жива музика горланила дуже голосно і заважала спілкуватися, на прохання зробити тихіше „ахвіцантка” сказала нам, що вона не знає як це зробити, наступного дня ми знайшли як це зробити – просто чемно попросити музикантів. Протягом години ми ловили офіціанток, без успіху, аж поки не привели її насильно за руку і не заставили нас обслужити. Ви запитаєте: „Чого ви не встали і не пішли?” – відповідь  дуже проста: „Куди?”. Здається ми навіть залишили на чай, але небагато.

Наступного ранку ми поломилися на Буковель. При дорозі зловили місцевого дядька на міні-бусику, який погодився возити нас по 10 грн з носу. В принципі він справив враження нормального дядька але вірус „треба дєлать бабкі”, яким заражене все село не оминув і його. Тарифи змінювалися кожен день і формула вирахування ціни трансфера кінець кінцем перетворилася на MAX(10*[к-ть людей], 80), що буде далі невідомо, можливо додасться час простою і ціна за виклик. Буковель мене вразив, після всього того негативу Яблуниці я потрапив в цивілізацію. Добре облаштовані схили, нормальні каси, ненав‘язливий сервіс. Я ніколи не був на лижних курортах за кордоном, але думаю, що Буковель може стати реальною альтернативою їм. Придбавши абонемент за 120 грн, я згадав суперечку на форумі про те чи реально зробити 40 спусків. В принципі реально, в перший день в Буковелі я спустився раз 30-35, а цикл на бугелі займає 7 хвилин, або 8 раз на годину, або 64 рази за час дії абонементу, тож 40 – це ще з запасом.

В перший день ми обкатали всі схили, виявилося що 12-й та 8-й відкрили лише нещодавно і ми були одні з перших хто там катався. Сподобалася майже повна відсутність черг, присутні вони були лише на 2-х кріселці, але там ми каталися лише до 11-ї, далі звідти треба тікати і повертатися лише після 15-ї. Цим Буковель мені нагадав Тростян, з його стратегіями катання без черг. Також сподобалося те, що всі підйомники пов‘язані між собою, що дає велике різноманіття трас і можливість швидко зібратися в якомусь місці. Нас було 12-ро і катаючись автономно, ми постійно знаходили когось зі своїх. Ідеально рівні схили, лише під вечір з‘являються невеликі нерівності, особливо на бугелі під час нічного катання, але кататися вони не заважають, навпаки додають нічному катанню більше цікавості. Буковель це перше місце де я катався без страху вбитися за поворотом, завдяки цьому швидкість катання значно збільшилась. Температура того дня була близько 0 тож сніг був хоч і важкий, але м‘який. Загалом катання в той день було чудовим, напевне один з кращих моїх днів на лижах. Під вечір на трасах почало проступати каміння і земля, особливо в „трубах”, і ми з острахом дивилися на наступний день катання, гріла нас лише надія на снігові пушки. Ввечері ми запізнились хвилин на 30 на наш бусик але водій нас таки дочекався. Вечеряти вирішили в закладах громадського харчування села Яблуниця. Поруч з нами було кафе з цінами як в Києві на Хрещатику і дуже повільним обслуговуванням, частина нас пішла туди, але всі ми там не помістилися і тому решта знову пішла штурмувати колибу. Знову проблеми з місцем,  година очікування і в цілому пристойна їжа. Потім 2 години сауни і здоровий сон.

Наступні 2 дні ми також провели в Буковелі, морозу не було і снігові пушки працювали погано, лише під 2-x кріселкою і бугелем траса була доброю, решта трас наприкінці третього нашого дня в Буковелі подекуди стала подекуди більше схожа на суміш криги з камінням. Спуск з 5-го підйомника був схожим на прохід по мінному полю, лише один варіант – чорна траса, вже добряче зчесана і з гострим камінням. На щастя десь о 3-й він зламався і ми переїхали на бугель. Траса під ним була чудова, це дуже радувало бо ми планували спробувати нічне катання. Цікаво, що на відміну від 2-x кріселки на бугелі черга була незначна і ми за півтори години спустилися там з десяток разів, до того ж таймер на турнікеті відставав хвилин на 10 тож ми каталися по абонементу десь до 17-10. Далі стемніло, включили світло і розпочалося нічне катання. Досить специфічна річ, не знаю чому але за ті 7 спусків задоволення я отримав певно, що найбільше за 3 роки катання. На трасі зовсім не було чайників і було досить багато народу спостерігання за катанням яких приносило естетичну насолоду, приємно, що серед останніх були й мої друзі, і, що найбільш приємно це те, що всі ми досягли великого прогресу за ці 3 дні. Все таки катання по рівним трасам дозволяє прогресувати швидше ніж шкрябання по буграх Тростяна, хоча пам‘ятаю, що я отримував велике задоволення і від цього.

Наступного дня я прокинувся майже безсилий. 4 дні „викатування” абонементів далися взнаки. Частина наших збиралася цього дня додому, тому ми вирішили покататися в Яблуниці, тим більше ми ще не каталися з так званої „чешки”, так називається підйомник на горі Діл. Бугель на чешці вражав, і як і усе в Яблуниці цього року, вражав неприємно. Останній раз я бачив такий жах на центрі Тростяну 2 роки тому, і пам‘ятаючи як такі бугеля легко відриваються я досить сильно нервував під час підйому бо під ногами була крига і наслідки такого падіння зараз могли бути неприємними. Тим не менше ми без проблем піднялися нагору звідки відкривався прекрасний вид на Говерлу, по фотографувалися трохи і поїхали униз. Під ногами був бетон, канти були не першої свіжості та і ми були втомлені, або може просто не вмію я кататися по льоду, але ми вирішили більше на чешці не підійматися і пішли на протилежну гірку де ми каталися першого дня. Народу там не зважаючи ні на що було чимало, але з‘їхавши двічі ми зрозуміли що сьогодні не наш день і пішли додому. Так рано з гори я ще не вертався.

Вдома ми застали нашу компанію, що грузилася в бусик до Франківська зафрахтований за 200 грн, досить дешево, бо інші в Яблуниці просили 250. Побажавши щасливої дороги ми пішли обідати. Того вечора був свят вечір і господиня пообіцяла пригостити нас вечерею, причому нашару, що мене приємно здивувало. До того ж в наших планах була сауна де ми пречудово попарилися і попили пива, далі свят вечір, 12 страв з грибів, сеанс колядок по телефону з поїздом, хлопці пречудово відсвяткували і вранці ледь прокинулися.

Наступного ранку був мороз і сонце, не маючи чого робити в Яблуниці ми мали 2 варіанти, поїхати в Буковель або кудись в цікаві місця в околиці. Зважаючи на святковий день, та те, що в останній наш день кататися в Буковелі можна було лише під бугелем та 2-х кріселкою ми вирішили не стояти в диких чергах а ліпше поїхати подивитися Яремче. Як же ми помилилися. Так сталося, що поїхали ми в Яремче через Буковель, в нас були невикористані квитки тож ми без лиж піднялися на 4-х кріселці, людей було чимало але не занадто багато, і головне, що на чорній трасі був сніг, я не вірив своїм очам і мене ледь не скинули з підйомника, бо це була саме моя ідея їхати на екскурсію. Тим не менше на горі ми зробили невеличку фото-сесію і по-справжньому відчули себе йолопами. Відчував я себе загалом трохи незвично, без лиж на такому святі життя. Так само як і піднялися ми спустилися. 7 хвилин позору і ти внизу. До речі спуск вниз сподобався дуже, приємні краєвиди яких ти не бачиш під час підйому. Далі було 3 пересадки якими ми врешті дісталися Яремчі. Єдине приємне враження від неї це водоспад, сильно підмерзлий але повноводний. Ми хотіли поїсти в якомусь колоритному закладі яких на мою думку повинно було бути вдосталь в цьому курортному містечку, але ми так і не знайшли нічого цікавого і нам довелося обідати в звичайному ресторані, хоча їжа була досить смачною але колоритом там і не пахлоL. Додому ми дісталися пізно ввечері. В нас з‘явилися сусіди, татари з Татарстану, колишні КВНщики. З ними ми весь вечір дегустували коньяки, проводили лікбез з приводу особливостей катання в регіоні і взагалі всіляко розважалися.